Іспания: 5, 25,50 песет 1957

Іспания: 5, 25, 50 песет 1957 рік

Период	Франциско Франко (1939 - 1975)
Материал	Мідно-нікелевий сплав
Гурт	Ребристий
Маса (г)	5.7
Діаметр (мм)	23
Товщина (мм)	1.8
Монетний двір	Мадрид

Всі монети місять напис 1957 проте реальний рік карбування вказаний в зірці Такі монети карбувались з 1958 по 1975 рік:

Іспанська песета (ісп. peseta española) — грошова одиниця Іспанії, що була в обігу до 2002, коли була замінена на євро. Одна песета дорівнювала 100 сентімо.

Назва походить від каталонського «peceta», що у перекладі означає маленький шматочок, тобто слово «pec» і суфікса «-eta».

Песета введена в обіг 1869 року після вступу Іспанії у Латинський монетний союз. Песета замінила ескудо у співвідношенні 2½ песети=1 ескудо. Їй дорівнювали 4,5 грами срібла або 0,3 грами золота, що застосовувалися усіма валютами союзу.  Політична нестабільність початку XX ст. розвал

ила союз. У 1959 році Іспанія долучилася до Бреттон-Вудської системи, штучно прив'язавши курс песети до американського долара у співвідношенні 60 песет=1 долар.

На монеті – видозмінений іспанський герб 1945-1977 років (на мал.).

Загалом історія іспанського герба така.

1230 році королівства Кастилія і Леон об'єднались. З'явився четверочастинний щит з гербами Кастилії та Леону: тривежевий золотий замок в червоному полі і пурпуровий лев із золотою короною в срібному полі. Кастилія дійсно отримала свою назву від замків, тоді як Леон насправді не має відношення до «лева», а - до слова «легіон», оскільки названий в пам'ять давньоримських легіонів, що стояли на його території. Після Кастильско-Леонського королівства найважливішою силою реконкісти був Арагон. Про походження його герба (чотири червлених стовпа в золотому полі) розповідає легенда. У другій половині IX століття норманські воїни в пошуках легкої здобичі здійснювали напади на західні узбережжя імперії. У боях з ними володар Арагона проявив хоробрість і отримав при цьому безліч ран. Прибулий на поле бою імператор побажав увічнити ці подвиги і, омочивши руку в крові, що рясно лилася з ран володаря, провів пальцями чотири смуги по золоченому князівському щиту. Насправді ж герб Арагона, походить від червоно-золотого прапора середньовічного Бургундського королівства. В 1479 році завдяки династичному шлюбу Ізабелли Кастильскої і Фердинанда Арагонського обидві держави злилися в єдине королівство. Герб нової держави: єдиний щитотримач - орел із золотим вінцем, повернув голову вліво, обома лапами тримав коронований гербовий щит на тлі власних грудей. Орел був обраний як символ св.Іоана Євангеліста, якого подружжя шанували як свого патрона. Внизу орла - німі гасла Фердинанда й Ізабелли, які вказували на перші літери імен обох монархів: ярмо (iugo) і зв'язка стріл (flechas). У 1492 році реконкіста досягла своєї кінцевої мети: впав Гранадский емірат. У королівський щит (внизу) внесли так звану особливу частину з плодом граната - герб новопридбаної провінції. 1519 року імператор Карл V вніс до герба ще один німий девіз. Він мав вигляд двох колон із написом PLUS ULTRA (все далі). Малися на увазі Геркулесові стовпи (Гібралтарська протока), у доколумбових часах вважалися кордоном світу (щоправда тоді це звучало як пересторога і межі - NON PLUS ULTRA); напис означав панування іспанців в Новому Світі.

При Франко з'явився новий герб, уподібленний орлу зі щитом Фердинанда й Ізабелли часів Реконкісти. Малося на увазі, що прихильники Франко здійснюють нову реконкісту і остаточно віддадуть Іспанію іспанцям. При цьому замість герба Обох Сицилій з'явилися наваррський ланцюг, а ярмо і зв'язка стріл (переосмисленний як емблема франкістської партії - фаланги) були суміщені з Геркулесовими стовпами і з новим девізом Una Grande Libre (єдина, велика, вільна), поміщають на стрічці у голові орла. Змінився і вигляд самої птиці: голова повернулася вправо, корона, що її вінчає поступилася місцем німбу. Таке зображення орла було більш звично для церковної традиції. Королівська корона зображувалася у вигляді відкритого вінця, бо трон у той час був не зайнятий.

Франциско Франко (повне ім'я Франциско Пауліно Ерменегілдо Теодуло Франко і Баамонде Салгадо Пардо де Андраде, 4 грудня 1892 — 20 листопада 1975) — військовий і політичний діяч Іспанії, фактичний диктатор від 1939 до своєї смерті у 1975 році, генералісимус. Також відомий під титулом Каудільо, (Caudillo de España por la gracia de Dios, глава Іспанії милістю Божою – Такий напис на монеті). Прийшов до влади після перемоги антиреспубліканських сил в громадянській війні 1936—1939 років.

Спочатку Франко збирався слідувати сімейній традиції і стати військовим моряком, але поразка Іспанії в Іспано-американській війні 1898 року привела до того, що кількість вакансій значно зменшилася, і Франко вирішив піти в Піхотну Академію, після закінчення якої в 1910 році він провів два роки в тихому іспанському гарнізоні в своєму рідному місті, але при першій нагоді відправився служити в Марокко, де служба давала можливість отримати бойовий досвід і зробити військову кар'єру. На практиці - досвід з виживання в умовах жорстокої війни в пустелі. Франко провів в Марокко в цілому одинадцять років. Брав участь в битвах проти ріфських кабілів, пройшов шлях від лейтенанта до генерала. Після поранення в 1916 у 23 роки стає наймолодшим майором (Comandante) в іспанській армії, а в 33-річному віці — наймолодшим генералом. У 1926 його призначають головнокомандуючим піхотною бригадою в Мадриді, а в 1928 — головою Військової академії в Сарагосі.

У 1931 році в результаті майже безкровної революції монархія впала, влада перейшла до республіканських властей. Франко в цей час не втручався в політику, заявляючи про свою нейтральність.

Протягом перших двох років республіки при владі були в основному ліві партії, що проводили непопулярні аграрні реформи. Крім того, були католицизм як державна релігія скасований, орден єзуїтів заборонений, широко поширена система церковної освіти розформована, полегшена процедура розлучення, багато монастирів було зруйновано. Суспільство стрімко радикалізувалось. Страйки, замахи і кривава смута в селі, за яким стояло таємне товариство «Іберійська федерація анархістів», що висувало гасло «вільного комунізму», привели до зміни уряду. У 1933 році до влади прийшли праві партії, що зупинили реформи. Після «двох червоних років» почалися «два чорні роки» республіки. В результаті в країні почали активно формуватися численні напіввійськові організації різних політичних відтінків, від анархістів і комуністів до націоналістичної «Іспанської фаланги». У 1934 році спалахнуло анархістське шахтарське повстання, в придушенні якого брав участь Франко. Після цього генерал став головнокомандуючим в Марокко, але після декілька місяців повернувся до Мадрида, щоб прийняти пост голови Великого генерального штабу.

У 1936 р. на виборах перемогли партії Народного Фронту, в який входили соціалісти, комуністи, анархісти і лівобуржуазні партії. Почались звільнення політичних ув'язнених, захоплення землі, погроми церков і монастирів. В подальші місяці уряд все більш і більш лівів. Іспанія знаходилася в економічній кризі, з 11 мільйонів дорослих іспанців понад 8 мільйонів знаходилися за межею бідності, половина нації була безграмотна. Тому гасла лівих були популярні.

18 липня 1936 почалася Громадянська війна. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в декількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті наглої перемоги не вийшло. Обидві сторони почали масові розстріли політичних супротивників, що опинилися на «неправильній стороні».

Лідером бунтівників стає Франко. Він був іменований Головою держави та Генералісимусом армії. В 1937 році Франко привласнив собі титул El Caudillo (Лідер), 1938 року сформував уряд та став прем’єр-міністром.

Оскільки жодна сторона не змогла отримати перемогу, почалося повільне накопичення сил. Республіканський уряд швидко радикалізувався, комуністи грали все помітнішу роль. Комуністична партія Іспанії зросла з 20 тис. чоловік в 1936 р. до 300 тис. чол. на початку 1937 року. Націоналісти еволюціонували у зворотний бік. В той час, як республіканці звернулися за військовою допомогою до СРСР, націоналістам допомога була надана Італією і Німеччиною. НКВД і Комінтерн почали вербування людей в антифашистські інтербригади, які згодом стали найбоєздатнішими частинами республіканців. Хоча в них билися люди різних політичних поглядів, але все таки комуністи в них грали головну роль. На стороні Франко теж билися добровольці з різних країн, не тільки з Італії і Німеччини, але і з Ірландії, а також емігранти з колишньої Російської імперії.

В результаті трирічної громадянської війни у 1939 році перемогу здобули націоналісти. Ближче до кінця війни настало похолодання у відносинах як у республіканців з СРСР, так і у Франко з Німеччиною та Італією. Франко, на відміну від Муссоліні і Гітлера, був християнином-католиком.

Інтербригади були розформовані і виведені з Іспанії, так само як і велика частина радянських військових радників. Франко також запропонував німецькому легіону «Кондор» повернутися на батьківщину. У передчутті нової світової війни Франко вважав за найкраще залишатися нейтральним по відношенню до західних країн.

Українці під час війни воювали на боці обох сторін. З боку комуністів 1937 року переважно з прихильників КП Зах. України була сформована рота імені Тараса Шевченка. Загалом на боці комуністів воювало 2-3 сотні українців. Офіцерів Армії УНР, які воювали на стороні Франко і записані українцями, нараховувалося півтора десятки осіб, ще більше записали як «росіян».

Італія з Німеччиною, в результаті, отримали не так вже багато дивідендів. Звичайно, вони позбулися загрози отримати комуністичну державу на Заході Європи, але Іспанія не увійшла в «країни Осі» і впродовж Другої світової війни залишалася здебільшого нейтральною (за винятком посилки Блакитної дивізії на Східний фронт). У випадку з війною проти СРСР Франко не витримав і піддався бажанню помсти, вирішивши відплатити Сталіну тією ж монетою, тобто, посилкою своїх військових боротися з комунізмом на його території. Гітлер у свій час збирався використовувати Блакитну дивізію проти Франко, з метою встановити слухняніший режим в Іспанії. Втім, все закінчилося обопільним стяганням військ до Піренеїв в кінці 1942 року. Після падіння режиму Муссоліні Франко відкликав Блакитну дивізію з Росії. В результаті, після війни франкістський режим не впав, хоча у свій час під впливом СРСР та США перебував у міжнародній ізоляції.

Франко, незважаючи на тиск Гітлера, заплющив очі на те, що іспанські прикордонники за хабарі пропускали на територію Іспанії євреїв, що втікали з окупованих країн, і, більш того, відмовлявся прийняти антисемітське законодавство. З цієї причини історіографія сучасного Ізраїля відноситься до нього з симпатією, незважаючи на його співпрацю з Гітлером. Після війни Черчілль скаже: «Політика генерала Франко протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні».

Після початку холодної війни вплив СРСР в ООН впав, і на початку 50-х рр. послідувала хвиля дипломатичних визнань Іспанії. Вже в ході війни Франко почав обмежувати вплив фашистської партії (Фаланги), а після війни партія в основному займалася соціальною роботою, перетворившись на щось подібне радянським профспілкам. За його ініціативою було почато політику національного примирення, зведено пам'ятник загиблим республіканцям. Проте, репресії проти політичних супротивників (крім республіканців, до них належали сепаратисти з Каталонії і Країни Басків) тривали до його смерті.

З середини 50-х років почалося Іспанське економічне диво, що вивело Іспанію зі стану однієї з найбідніших країн Європи на рівень цілком розвиненої європейської країни. Тривалий час Іспанія займала друге місце у світі (після Японії) за темпами економічного розвитку. Багато міністрів, творців економічного дива, були Єзуітами. В кінці 60-х рр. почалися і політичні реформи, був прийнятий закон про пресу і дозволені страйки неполітичного характеру, розширено місцеве самоврядування, прийнято декілька конституційних законів, що розширили права громадян і що дозволили згодом мирний перехід до конституційної монархії. У 1948 р. Ф. Франко та іспанський король в еміграції Хуан де Бурбон домовилися про проживання та виховання сина короля -10-літнього Хуана Карлоса в Іспанії. Весь цей час (з 1947) Іспанія вважалася монархією з вакантним місцем короля, але Франко ухвалив рішення, що королем після його смерті повинен стати Хуан Карлос, що і відбулося в 1975 році. Король Іспанії Хуан Карлос I завершив процес перетворення країни з авторитарної в демократичну. Всі пам’ятники Франко і франкістам в Іспанії знесені.